Кількість російських військ у Криму, знову ж таки, за відкритими даними, понад 40 тисяч і мілітаризація окупованого півострова стрімко зростає. На тлі кремлівської істерики щодо «зневодненого без дніпрової води Криму» та розміщення все нових російських озброєнь на території українського півострова, така мілітаризація є суттєвою військовою загрозою для материкової України.
Збройне домінування Росії у акваторії Азовського моря також збільшується, у тому числі, у безпосередній близькості від Маріуполя.
На Донбас, за повідомленнями місії ОБСЄ, лише цими днями з території РФ прибуло 70 тентованих військових вантажівок, додаткові російські танки та БТРи.
У самій Росії, як відомо, повним ходом триває кампанія «конституційного референдуму», який «обнулить» терміни перебування пізнього Путіна на посаді президента РФ та зробить цей термін фактично безстроковим. Що, безумовно, остаточно розв’яже російському диктаторові руки у його планах щодо України. Які ніколи не будуть дружніми, допоки Україна прагнутиме бути самостійною країною із власним зовнішнім курсом та внутрішньою політикою, які непідконтрольні Росії. Незалежно, до речі, від прізвища українського президента при цьому.
Що ж на тлі згаданих вище приготувань відбувається у нас? Фокус інформаційного простору відверто зміщено від найважливішої справи боротьби за відновлення територіальної цілісності до блоку тем та наративів, які мають ілюструвати «правильність» нехитрого псевдосвітоглядного концепту під умовною назвою «какая разніца?».
Деморалізаторську пропагандистську функцію росТБ на себе остаточно перебрали номінально «українські», але фактично пропутінські телеканали, які зараз домінують у ефірному просторі.
Люди, які здійснювали особистий внесок у оборону України у 2014-16 роках - ветерани та волонтери - піддаються показовим переслідуванням, здебільшого під надуманими приводами.
Культурна політика, яка у такі часи має бути потужною українською зброєю, на порозі стрімкого проросійського розвороту: список російських діячів культури, що становлять загрозу нацбезпеці України (т.зв. «чорний список») буде переглянуто, а фактично скасовано. З огляду на це, російські фільми знову, як це було до 2014 року, заполонять українські екрани, а вітчизняні кінопродюсери отримають додаткові стимули до відновлення співпраці із країною-агресором, яка, при цьому, продовжує готуватися до нових агресивних дій.
Також, вже є очевидним, що готується новий удар по українській мові, ініціатором якого може бути тільки влада, позаяк без її участі цей удар не буде результативним. Годі й сподіватися, що хтось із міністрів гуманітарного блоку чи хтось із влади взагалі, знайде у собі мужність, продиктовану внутрішньою потребою, виступити проти планованого мовного реваншу.
На тлі демонстративного і повного замовчування у більшості медіа теми Помісної Церкви, яка могла би і може стати потужним майданчиком для нової консолідації думок, почуттів, духовних помислів багатьох українців, напрошується один висновок: влада Зеленського не бачить тих системних інформаційних та світоглядних загроз, які насуваються на Україну. Або бачить, але не хоче протистояти та навіть сприяє цьому.
Адже цілком очевидно, що гуманітарна політика, яка впроваджується в країні останній рік, СВІТОГЛЯДНО цілковито демобілізує українців. І це може призвести до того, що розагітовані телепропагандою та позбавлені поваги до власної ідентичності українці (бо ж «какая разніца?»), більше не бачитимуть необхідності масово чинити опір російському агресору у необхідний момент. А це означає, що Україну можна буде брати «голими руками», навіть не вдаючись до жодних військових дій.
Однак такою може бути путінська мрія, але такою не може бути практика української урядової політики. Українська культура, освіта, українська мова, національна пам’ять - це також і наша зброя у гібридній війні. Як тільки вони стають об’єктами зневаги з боку влади, така влада перестає бути українською, бо позбавляється будь-якого ціннісного опертя.
Я не вірю у добровільну зміну вектору владної політики, але я все ж закликаю, у першу чергу міністра культури Олександра Ткаченка, від якого зараз багато залежить, відмовитися від планів, які можуть спричинити руйнування усієї системи протекціоністських заходів щодо українського культурного продукту та ринків, яка була збудована зусиллями багатьох людей протягом років від початку російської агресії. Сподіваюсь, що цей мій та багатьох інших людей заклик, буде ним почутий.