Паралельна реальність.
Україна вже два роки потерпає від неспровокованої агресії Росії, втратила 7% території із чутливими стратегічними ресурсами, 22% ВВП, 10 тис. вбитими і більше 20 тис. – пораненими, третину своєї індустрії, військово-морський флот, разом із стратегічними функціями морської держави.
Петро Порошенко жодного разу у своїй промові не заявив про головну мету і його конституційні зобов’язання – відновлення територіальної цілісності України і її державного суверенітету. Тобто, унітарної цілісності, державної єдності. Він нічого не сказав, також, про консолідацію українського народу в боротьбі за державність і проти російського агресора, не закликав до спільного патріотизму і внутрішньої солідарності, не назвав, як лідер, що консолідував у своїх руках всю, без виключення, державну владу, головні напрямки реформ, нічого не сказав про протидію тотальній корупції чиновників і захист прав і свобод громадян. Жодного разу не назвав Росію агресором («хижа і ненажерлива імперія») і відповідальним за війну проти України російського президента та його оточення.
То чи можна вважати позицію президента чесною, щирою і відповідальною?
Половина промови – ситуація на Сході, - «надійне тримання оборони на лінії зіткнення», «мінімізація впливу війни на кожного українця» і «продовження секторальних, економічних санкцій проти Російської Федерації».
Президент заявив, що 5 частина державного бюджету «витрачається на оборону і безпеку». Власне, на оборону - тільки 67.8 млрд. гривень. Майже стільки ж витрачається на укріплення поліцейсько-правоохоронної системи. Хоча війна вимагає абсолютного фінансового пріоритету для армії. Тут глава держави правий, згадавши Наполеона: «Хто заощаджує на своїй армії, той годує чужу». Він забув сказати, що, (за інформацією Безсмертного), Україна вже перерахувала «жителям окупованого Донбасу 34 млрд. гривень», «які пішли невідомо куди в «діру»». Це, як видно, половина «воєнного» бюджету.
Президент несподівано заявив, що «Збройні Сили України звільнили більшу частину Донбасу, але чомусь «надійно тримають оборону на лінії зіткнення». Напевно, чесно було би сказати, що Україна давно не контролює 2/3 території Донбасу, на якій створені дві квазі-республіки. З політико-адміністративною інфраструктурою та професійними збройними формуваннями. Вони володіють цілими танковими з’єднаннями, які за кількістю дорівнюють арміям Німеччини і Великої Британії, та суперсучасною важкою технікою. Разом із мобільними системами ПВО. Тому, українська авіація тренується на тилових аеродромах. Можливо, було б також підтримати або спростувати засміністра іноземних справ Пристайко, який в РБ ООН, позаминулого четверга заявив, що на Донбасі «немає ніяких ознак покращення, а Росія розгорнула там 34 тис. своїх військ». Чому ж ми не вимагаємо визнання в РБ ООН Росію стороною воєнного конфлікту, агресором? Тому, незрозумілим виглядає оптимізм президента, що «останнім часом ми спостерігаємо різке скорочення обстрілів». В дійсності, навіть за даними толерантного до РФ ОБСЄ, кількість їх за останній час різко зросла, внаслідок чого майже щодня там гинуть українські військові.
Вочевидь, спічрайтерам президента варто було би усвідомити, що вони готують спічі своєму шефові в час швидкого Інтернету. Нещодавно в ПАРЕ (Христина Зелінкова і Марі-Луіза Бек) заявили, що «окуповані території Донбасу фактично перейшли під управління Росії». Ними керують «п’ять міністерств РФ». Це «гібридна анексія» з боку Росії. І на відміну від українського президента вони вважають, що «ескалація конфлікту на Сході України останнім часом помітно посилилася». Це однозначно було констатовано в РБ ООН під час його засідання на прохання України помічником Генсека Тайє-Брук Зеріхун.
Найважливіша частина промови – «безальтернативність Мінських угод, доказом яких є мирне небо над переважною більшістю території України». Президент непохитно стоїть на доктрині «умиротворення Росії»: «Моя мета – політико-дипломатичним шляхом повернути Україні весь Донбас, а потім Крим». І він не збирається щось міняти. Виглядає так, що президент намагається, натомість радикальному практичному лікуванню, обкласти найболючішу рану України м’якими подушками і дочекатись поки вона сама якось затягнеться. Напередодні Даля Грібаускайте, найбільший патріот України, зробила заяву, яку неможливо обійти українському політичному керівництву у діалозі з виборцями щодо «миру з Росією»: «Режиму припинення вогню більше не існує. Поза сумнівом, ситуація щодня змінюється, але ми спираємося на інформацію НАТО, а інформація НАТО така, що Мінська угода закінчилася». Ця ситуація все більше напружує Захід, але впертість українського політичного керівництва в боротьбі за реалізацію Мінських угод, які не тільки дали можливість сепаратистам створити воєнні квазі-державні утворення з необмеженими військовими ресурсами, але й вивести Росію із воєнного конфлікту, статусу воєнного агресора та перетворити її в посередника-миротворця.
Українське суспільство, якщо продивитися форум інтернетспільноти у відповідь на святкове Твітер-повідомлення президента, надто, критично і з великою недовірою ставиться до всіх месиджів і виступів глави держави. Воно вкрай потребує відкритості, правдивості і об’єктивної інформації та чесного діалогу. Багатьом здається, що всіх задовольняє ситуація: ні війни, ні миру. В дійсності, реальність непримінно провокує тільки розширення війни проти України, нарощування її масштабів і збитків для країни. Очевидно, у виступах президента має бути більше професійності і глибшого розуміння теми війни Росії. У будь-якому випадку її зовсім не варто порівнювати із Другою Світовою. Тому, Україна «має давати відсіч» іншими, рішучими і несиметричними способами. І робити це реально, а не тільки в промовах.
Росія веде війну, теорія якої була розроблена ще радянськими воєнними теоретиками – «рефлексивне управління противником». Її суть – контроль над ним встановлюється через рефлексивну неусвідомлену реакцію цільовою групою, яка цілеспрямовано отримує (дез)інформацію, важливу для перемоги Росії. Наприклад, Росія заперечує факт війни і дає всім надію, що шукає вихід із ситуації «пошуками дипломатичного рішення». Це – Мінськ. Західні санкції не зупинили і не зупинять Кремль. Вони – тільки спосіб тактичних територіальних уступок і тактичний програш Заходу, який, у тому ж Мінську, по суті визнав анексію Криму. На Донбасі Росія модифікувала стратегію своєї агресії використанням «нелінійної війни». Її суть – протиборчі сторони, переходячи від точкових зіткнень до встановлення ліній розмежування, воюють одна з одною в такій ситуації, де кінцевий успіх не залежить від прямих воєнних дій. Її автор – Владислав Сурков, головний переговірник з Вікторією Нуланд. Завдання – внести максимальний розкіл у відносини між ЄС і США всередині Європи, змусити жити західних обивателів в режимі страху і непередбачуваності. Для створення хаосу і нагнітання напруженості Росія використовує сирійських біженців, яких перетворює у досконалу зброю, а також «Ісламську державу». Таким же ідеальним інструментом нелінійної війни являються «донбасько-луганські» сепаратисти, які «розминаються» сучасними ракетними системами залпового вогню на кордонах з Європою.
Плюс російська армія тролів, яка щодня атакує україно-європейські мізки.
Путін не спроможний сьогодні, вочевидь, починати нову масштабну ескалацію на території України. Його головне завдання - скасувати санкції за війну на Сході. Росія добилася головного – зробила відповідальною за вихід із воєнного конфлікту одноособово Україну. Тепер Кремль всіляко заколисує Захід, посилає сигнали про крупні торгові контракти, дешевий газ, безкінечно виводить війська із Сирії. Для нього дуже важливо, аби Україна легітимізувала там російські воєнні автономії. Відома Марія Захарова артикулювала це таким чином: «Місцеві вибори, особливий статус, амністія терористів, конституційна реформа».
Для забезпечення «мирного політичного процесу» Росія буде постійно піднімати температуру воєнного напруження на Сході. Поки Київ не впаде. Під мантри наших політичних очільників.
Путін вважає Крим важливою частиною національного інтересу. Тому, вести розмову, ні сьогодні ані завтра, про якусь зміну його статусу він і не збирається. Надто висока його ціна для внутрішньої стабільності Росії. Санкції по Криму його не цікавлять. І вони зовсім не впливають на фінансово-економічний стан Росії. Для непродовження санкцій ЄС Путіну, для розриву внутрішнього консенсусу, потрібна тільки одна країна. І зараз він на цьому повністю зосереджений. При надзвичайно сильних проросійських настроях в Угорщині, Італії, Національна асамблея парламенту Франції ухвалила резолюцію про зняття європейських санкцій з Росії. І хоча представник ЄС Майя Кочянчіч заявила, що «ЄС не збирається приймати до уваги таку резолюцію», до червня, часу дії санкцій, в Європі може розгорітися складна для України дискусія щодо їх продовження. На сьогодні ще жодна країна ЄС, розуміючи, що це розкіл Заходу, не готова це зробити.
В таких умовах «політико-дипломатичний спосіб повернення тимчасово окупованих територій під державний суверенітет України» через місцеві вибори і легалізацію незаконних сепаратистських утворень виглядає утопією. Питання не тільки в безпеці, що за оцінкою постійного представника в ООН Пауер робить їх неможливими. Питання в державності України. Вище політичне керівництво України має бути свідоме, що Кремль гібридною анексією України намагається встановити новий світовий порядок, зруйнувавши молоду європейську державу. Тривала і непрогнозована підтримка розпалювання конфлікту в Україні в умовах її повної пасивності щодо активної оборони своєї суверенної території, перетворює нашу державу на арену тривалого геополітичного протистояння, що постійно буде прискорювати розпад країни, виникнення нетипових регіональних, самостійних суб’єктів, руйнуючих єдність і цілісність унітарної республіканської політичної системи.