Кожна ітерація буття закидала пращурів у різні місця: від Росії до Північної Америки. Так утворилась канадська діаспора, багато переселенців з України склали кістяк «сибірських» кулаків, проти яких люто боролись комісари НКВС, а дехто навіть очолював Радянський союз. Нарід-перекоти-поле, плем’я без роду і пам’яті, люди, що прагнуть не буття, а існування. Хтозна, що ми за нарід і якої долі шукаємо.
На противагу європейським націям, що століттями боронили кожен квадратний метр власного простору від агресивних сусідів по «євро-комуналці», українці дбали про особисте і рідко про державне. ЄС став можливий, бо зникла сама загроза існуванню, скажімо, німців чи французів від британців або австрійців. Не стало сенсу воювати, пішли у небуття вороги. Виявилось, що простіше і дешевше боронити свій простір не за барикадами, а без барикад взагалі. Після Другої світової західний світ поступово знищував політичні і військові кордони, коли на сході будували мури і множили війська від примарних ворогів.
Східна «тюрма народів» не могла дозволити людині мати щось більше за сухарі і воду. Дозволялись в обмежених дозах книжки, пісні під гітару та мрії про власну Україну, за друк яких було суворе покарання. Особистий простір свободи радянських українців був насильно замкнений на задоволенні побутових потреб із крапелькою культури, на яку ще треба отримати згоду. Без згоди можна було розраховувати на позбавлення професії, а часом і життя. Тому некомфортне існування в умовах продуктового дефіциту, з одним телеканалом і чергами з усіх боків не могло задовольнити чисельну малість вільних людей. Дехто зважився на боротьбу за свободу, при чому не особисту, а всієї країни. Мрійників, на жаль, було небагато та вони врешті решт перемогли.
Після здобуття незалежності їхня кількість несподівано і катастрофічно зменшилась. Люди, звиклі до зрозумілого побутового дефекту: коли є брак речей, а не грошей, розгубились у нових «ринкових» умовах. Переважна більшість вчорашніх «в’язнів» не без болю вимушено переключились на заробляння грошей. При чому розпад СРСР не сприймався в ті часи, за трагедію, як стало модним вважатись зараз. Радянська держава «дбала» про забезпечення прожиткового мінімуму, що у нових умовах українці були змушені шукати самотужки. Верховна Рада, президент та уряд відклали на другий і третій плани розбудову економічно-вільної України а про мовний простір, державну політику щодо сусідів, чіткий вектор розвитку, захист прав власності та людської гідності забули взагалі.
За 23 роки незалежності жоден політичний лідер з будь-якого табору: провладного чи опозиційного, не зміг запропонувати принципи державної політики у гуманітарній та економічних сферах, що дозволили б людям почуватись вільно. Замість забезпечення гідних умов життя, лідери партій загравали з виборцями і вдавались до відкритої купівлі голосів за продуктові пакети. Можете собі уявити голосування «за пайок» на виборах у Швейцарії чи Нідерландах? Тому кожні вибори віддаляли суспільство від розбудови держави і наближали до громадянського протистояння за географічною або мовною ознаками.
Кожен крок політичних еліт всі ці роки був кроком у прірву, де зараз і опинилась українська державність. Люди, я впевнений, переживуть буремні часи і, за будь яких умов, не втратять себе. У кожному разі, запас сірників, солі, та якоїсь крупи знайдеться на багатьох кухнях та антресолях. Значить виживемо. Наче це і є історична місія українців – виживати попри все. У схроні, на кухні в хрущовці, під ковдрою з ліхтариком і тихим співом «ще не вмера в Україні ні слава ні воля…».
Щоб сусіди не дай Боже не почули, бо почувши - прийдуть забирати і славу, і волю.