Та якщо проаналізувати офіційні повідомлення посадових осіб, чинні державні програми, законодавчо-нормативні акти з питань «транспортної доступності» для людей з інвалідністю та інших маломобільних груп населення, то в нас вже давно має бути все «доступним».
А насправді? Чи всі ми з вами можемо скористатися «кінцевим продуктом» – доступним транспортом, інфраструктурою, сервісом? Ні.
Утім, транспорт – невід’ємна сфера повсякденного життя людей. Екологічні проблеми, старіння населення, міграція, обмеженість ресурсів, урбанізація і глобалізація – усе це створюють виклики транспортній системі.
Натомість прискорене впровадження інноваційних технологій, інтеграція різних видів транспорту та використання принципів універсального дизайну – важливі умови у подоланні цих викликів.
Розробка та впровадження політики «доступного» транспорту сприяє покращенню життя людей, в тому числі і осіб з інвалідністю.
Поняття «доступний транспорт» можна розглядати, по-перше, як доступність самого транспортного засобу; по-друге, як облаштовану відповідно до діючих стандартів та потреб людей з інвалідністю і маломобільних груп населення транспортну інфраструктуру (місця для паркування, входи до терміналів, ліфти і ескалатори, телефонні кабіни, заклади торгівлі та харчування на території вокзалів; універсальні туалетні кабіни; забезпечення інформацією у відповідних форматах тощо).
Забезпечення доступності у сфері транспорту регламентується відповідними стандартами і вимогами. Але…
Пригадуєте вислів: «Добрими намірами пекло встелене». Щось подібне відбувається зараз у питаннях формування та впровадження політики «доступного транспорту».
Купуючи квиток на залізниці за таку ж вартість, як і інші пасажири, людина з інвалідністю, подорожуючи 8-10 годин, а то і більше, в поїзді, не може скористатися туалетом та послугами нарівні з іншими.
В Україні за офіційними даними в експлуатації знаходяться 19 вагонів для пасажирів з інвалідністю, і в кожному вагоні одне адаптоване купе з туалетом, а кількість потенційних користувачів – сотні. Отже, 19 осіб можуть скористатися «людськими» умовами. А як же подорожують всі інші люди з інвалідністю? Можна здогадатися відразу – з приниженням людської гідності, долаючи чимало проблем…
Ніби найкращі наміри мають розробники нового пасажирського спеціального вагону і наголошують на тому, що враховують потреби людей з інвалідністю. Насправді ентузіазм великий, але ідея та продукт є катастрофою для цієї групи населення та інших людей з обмеженою мобільністю.
Проектуючи «спеціальні вагони», які ніколи не зможуть задовольнити потреб значної кількості людей з інвалідністю, ми формуємо своє «недоступне» майбутнє на багато років (вагони експлуатуються 30-50 років).
Ще приклад. Наразі, для метрополітену планують випустити/закупити нові вагони, де є спеціально відведені місця для пасажирів з інвалідністю, що користуються інвалідним візком. Добрі наміри – так. Але хочеться спитати: «Хто ж зможе ними скористатися, якщо вхід до метрополітену та самі станції залишаються архітектурно недоступними?». І вся доступність вирішується на руках чергових по станціям.
Пропагування і надання «спеціальних послуг і прийняття спеціальних рішень» має бути винятком, бо вони є «спеціальними», тому більш дорожчими.
Звернемось до теми нових трамваїв та тролейбусів, які згідно з Державної цільової програми міського електротранспорту на період до 2017 року скоро мають з’явитися на вулицях наших міст.
Добрі наміри – так. Але, згідно з фінансової складової цієї програми, бачимо, що вже із самого початку були закладені кошти на транспорт, який є недоступним для людей з інвалідністю та маломобільних груп населення. Отже, знову на рівні держави формується політика транспортної недоступності в наших містах, яку потім витративши «подвійні кошти» будемо ліквідовувати. Але ж ми багата країна і можемо собі дозволити платити двічі...
Коли ж добрі наміри тих, хто приймає рішення будуть враховувати потреби всіх пасажирів – людей з інвалідністю, батьків з дітьми, людей похилого віку й тих, хто подорожує з важкими валізам, наших батьків, дружин, дітей?