«У Порошенка переляк перед активною частиною суспільства»
Інформаційний привід нашої зустрічі зрозумілий: нещодавній марш «Національних дружин» у Києві буквально збурив усе суспільство. Шок – найбільш м’яка характеристика від побаченого. Ваша прес-служба наголошує: не варто сприймати марш як сенсацію, адже «дружини» існують вже рік, і ви, так би мовити, просто відзначили першу річницю. Натомість ви точно не могли не розуміти, який резонанс викличе хода.
Акція була, відверто кажучи, прохідною.
Майже тисяча молодиків на Хрещатику – «прохідна» акція?
Так, прохідна. Але вже на ранок наступного дня ми побачили, який зчинився фурор.
Думаю, роль тут відіграли декілька факторів. Один з них – абсолютно штучний, відпрацьований АП і чималою машиною «порохоботів», а також нашим «кавказьким плєнніком» Михайлом Саакашвілі і його машиною «міхоботів». Це дві найбільші ботоферми в країні. Вони почали вкрай агресивну кампанію проти «Національних дружин».
Другий фактор – природний. Україна не звикла до успішних проектів. Будь-яких. Зокрема тих, які пов’язані з військом, армією. Вважається, що армія повинна завжди бути гола-боса, мати самі лише поразки тощо. Тоді як я маю справу з однозначно найуспішнішим підрозділом в країні. І це питання не того, скільки людей у фейсбуці лайкнуло пости про перемоги «Азова», а в реальних речах.
Ви не могли не усвідомлювати, що налякаєте людей.
Думаю, тут головне не емоція, а впізнаваність. Ми («Національна дружина» – С.К .) працюємо вже рік – зайдіть в групу в фейсбуці, відкрутіть рік постів. Там і участь у ліквідації наслідків у Калинівці і Балаклії ( де сталися вибухи на військових складах – С.К .), допомога прифронтовим селам. Величезна кількість історій з протидії «наливайкам», «наркоторгівлі».
Чи законно це? Чи співпрацюють «Нацдружини» з поліцією? Так, співпрацюють. Здають їм потім цих людей ( потенційних правопорушників – С.К. ). А що з ними робити? Не в ліс же їх вивозити.
Взяти хоча б приклад Калинівки. «Нацдружини» складали третину з тих, хто ліквідовував наслідки вибухів. Поліцейські, відверто, робили це майже з-під палки, «дружинники» ж були добровольцями-ентузіастами і робили все фанатично. Але ж добрі справи нікому не цікаві. Треба влаштувати крик, ґвалт, скандал – чим більше маразму, тим цікавіше. Тому для мене в цій історії головний не фактор емоцій.
Щодня я прошу давати мені зворотній зв’язок по патрулюванню, присутності на акціях. Це підвищує впізнаваність, люди самі почали підходити, дякувати, розказувати про проблеми.
В Києві? Чи взагалі по Україні?
Київ, Чернігів, Черкаси…
Черкаси особливо, так?
В Черкасах, думаю, вони стали великими національними героями. ( Представники «Національних дружин» та громадськості 31 січня не випускали з сесійної зали місцевих депутатів, доки ті не прийняли бюджет на 2018 рік – С.К. )
Ага, після заяви мера міста Анатолія Бондаренко, який визнав, що сам їх запросив до сесійної зали – точно.
Послухайте, у великому обласному центрі відсутній бюджет. Всім муніципальним працівникам елементарно не виплачують заробітну плату. А бюджет розпилюється двома протиборчими угрупуваннями (котрих підтримують напівкримінальні особи) – мера і міського секретаря. Привести всіх до тями було правильним рішенням.
На початку розмови ви згадали про «порохо-» і «міхоботів». Чому вас не люблять, точніше – панічно бояться – перші, зрозуміло. А другим чим не догодили? Бачать потенційного конкурента?
Надзвичайно важко сказати, що в голові у людини, яка змінює свою риторику тричі протягом дня. «Я не виводжу марш/ виводжу, не виводжу/виводжу». Зрештою «виводжу, але не туди». «Я буду домовлятися з Порошенком, оскільки в нас спільна мета»; то «вже не буду, бо це – ворог всього людства». Ну, як таке коментувати? Я ж не психіатр.
Єдине, що я бачу – спроби видати цирк за єдину вуличну політичну силу. Мовляв, «ми провели наймасовішу акцію з часів Майдану». Але ж це не так! Всі знають, що об’єднання націоналістів виводило значно більше.
Чи вважаєте ви президента Порошенка та його найближче оточення головними ворогами добробатів?
Так, безумовно. Але не найближче оточення. Думаю, це – персональна позиція Порошенка.
Чим це зумовлено? Звідки така нелюбов до добробатів?
Це переляк перед активною частиною суспільства. Активізм, який був на Майдані, потім перекочував – найкраща його частина – на Схід. А зараз, до речі, потроху кочує в «Національну дружину». До речі, за тиждень ( що минув після ходи, – С.К.) кількість активістів офіційно зросла на 20 відсотків. А заявок – більше тисячі.
Переважно молоді хлопці?
Абсолютно різні люди. Від викладачів інституту до 18-річних хлопців з перших курсів інституту або робітничої молоді. Велика кількість АТОшників. При чому хотілося б підкреслити, що, наприклад, «азовці» серед саме АТОшників уже складають меншість. Тобто це далеко не виключно «азовська» історія.
«Азов» дискредитували, наприклад, за допомогою «Опоблоку»
Повернемося до Порошенка.
Він боїться активної частини населення. Пасіонарної частини. З багатьох причин. Тому що сарай, який він сконструював з країни, ніяк не відповідає мріям, поглядам, уявленням людей. Відповідно, він чудово розуміє, що на ментальному рівні, навіть якщо нагороджуватиме добробати орденами і медалями, вони займатимуть ворожу до нього позицію.
Спочатку це буде відторгнення, поки гаряча фаза війни і не до нього, умовно кажучи. А потім і ворожість. Відповідно він діяв превентивно. Вкрай вміло, насправді. На всіх фронтах. «Азов» вони дискредитували, наприклад, за допомогою «Опоблоку».
Через ваші зв’язки з Аваковим?
Ні. Дискредитація відбувалася за кордоном з допомогою «Опоблоку», того ж Манафорта. Вони апелювали до ультраправості, працювали превентивно. І багато в чому досягли результату. Не скажу, що нам не «приписували» Авакова.
В медійному плані добробати просто розчиняли, пов’язували з величезною кількістю злочинів, займаючись відвертим, тупим підтасовуванням фактів. Вони ж не показали статистику злочинів в Збройних Силах України чи Національній гвардії. Можу вас запевнити, щодо добробатів вона буде гарантовано меншою.
Деяких я взагалі не вважаю батальйонами, вони, скоріш, міліцейські підрозділи, котрі не мають права прив’язуватися до руху на війні. Були й дуже дивні утворення – типу «Торнадо», якого зробили картинкою добровольчого руху. А це ж брехня.
Добре, це все було у 14-15 роках. Мене цікавить 19-й. З ваших слів випливає, що влада бачить у вас загрозу електорального характеру. Чи не так?
Безумовно бачить. Ну, а що ми маємо? З одного боку абсолютну деградацію політичного процесу. Соцопитування показують, що 50% населення навіть мінімально не визначилося, за яку політичну силу голосуватиме. З іншого боку – економічна деградація, поразки на фронті, поразки в зовнішній політиці. Все, що відбувається в межах Мінського процесу, про переговорний процес Волкера-Суркова, ми дізнаємося постфактум, з телевізора.
Ви не допускаєте, що своїми діями лякаєте людей?
Абсолютно будь-яка ідея – маршу «Національних дружин», вступу в НАТО або в Митний союз – може викликати переляк і несприйняття частини населення. Як, скажімо, серед «ватників» чи інших подібних персонажів провокує переляк щорічний марш ЛГТБ у Києві. Разом з тим, я чітко знаю, що велика кількість людей підтримує ідею наведення порядку на вулиці силами громади, оскільки державним правоохоронним органам віри майже не залишилось, а на вулицях відбувається абсолютний жах. Наркоманія, вбивства, розбої тощо лякають людей набагато більше, ніж дружини.
Технічне питання щодо маршу. Чи надсилали ви заздалегідь – як годиться – заявку на проведення масової акції?
Я не був організатором акції. Мене на неї запросили. І навіть якщо йшлося б про «Національний корпус», де я є головою партії, я б не організовував акцію та не подавав би заявку самостійно.
Намір провести Хрещатиком тисячу молодиків у камуфляжі ви з Аваковим не обговорювали?
Слухайте, останній раз я бачив Авакова місяці за три до акції. Телефоном спілкувався приблизно тоді ж.
Що ви відповісте тим, хто вважає вас «рукою Авакова»?
Шкода, що я маю відповідати на нісенітниці. Просто цікаво: де та точка відліку, починаючи з якої чи то журналісти, чи то опоненти почали мене ототожнювати з Аваковим?
Існує формальний зв’язок: «Азов» діє у складі Нацгвардії.
Може, «Азов» брав участь не у військових діях, а в якихось внутрішньо політичній, комерційній, правоохоронній діяльності? Чи «Національні дружини» якось допомогли Авакову? Якщо ви наведете хоча б один факт, то я можу відповісти конкретно на нього.
Коли Білецький став «людиною Авакова»? Наведіть хоч один факт!
Тобто ви ніколи не діяли в його інтересах?
Ні.
Ще одне неприємне, але необхідне питання. Існує стереотип: радикальні націоналістичні угрупування дуже часто перебувають під «патронатом» спецслужб. На жаль, новітня українська історія знає чимало таких прикладів, зокрема коли спецслужби були російськими.
Ми віддали війні з Росією більше, ніж будь-хто, щоб нас звинувачували у зв’язках із ФСБ. Думаю, це є очевидним. Щодо українських спецслужб, то їх не існує. Вони розвалені настільки, що не можуть нічого контролювати. Тим більш, рухи, в яких, як у нас, десяток тисяч людей.
Чому ж не існує? Хтось же контрабанду «кришує»...
В контрабанді є гроші, розумієте? Відповідно з’являються люди. А безкоштовно ніхто нічим не займатиметься.
«Я вважаю себе успішним українцем, який багато зробив для України»
Рік тому, 22 лютого, в Києві відбувся Марш націоналістів – ваша організація, «Свобода», «Правий сектор» зібралися під стінами ВР. Ви самі вперше – за весь час депутатства – виступили з трибуни, висунули владі ультиматум: заборона приватизації стратегічних підприємств; заборона продажу землі; заборона щорічного росту тарифів; визнання ОРДЛО окупованими територіями; розірвання дипломатичних відносин з Росією тощо. І ваша цитата: «Ми, українські націоналісти, об’єднані. Обіцяю вам, якщо ви не виконаєте наші вимоги, в нас вистачить сміливості, сил та рішучості саморозпустити цю Верховну Раду».
І де ж, соромлюся спитати, «саморозпуск»? Невже всі вимоги виконані?
Давайте пройдемося по них.
Давайте. Згадаєте закон про Донбас, про приватизацію? Але це– не ваша заслуга.
Я ж не кажу про заслуги. Я кажу про те, чого ми намагаємося досягти. Що зроблено, що не зроблено.
Ви висунули вимоги. Протягом року частково вони були виконані...
А частково – ні. Частково знаходяться в процесі. Якщо ви спитаєте мою позицію щодо розпуску парламенту, я вважаю, що його треба перезавантажувати. Якомога швидше.
Після жовтня вже не вийде – розпочнеться останній рік каденції. Хіба раніше.
Збрешу, якщо скажу, що не знаю цього. Вчора почув. Але на Банковій плани змінюються тричі на день. Тому, знову ж таки, важко сказати, чи втілюються вони в життя.
Все ж таки – минув рік з дня виголошення маніфесту і сьогодні все виглядає не більше, як порожній вихлоп.
Це була чітка демонстрація наших вимог. Ми від них не тільки не відмовляємось, а налаштовані найближчим часом за допомогою, зокрема, вуличних акцій домогтися реалізації декількох з них. Не хочу про це говорити на інтерв’ю.
На коли запланована акція?
Думаю, що на кінець лютого – початок березня.
Що будете вимагати? Недопущення приватизації, продажу сільськогосподарських земель, зростання тарифів?
Маніфест, який ми підписали тоді – дуже скорочена версія. Те, що можна було за дві хвилини проговорити з трибуни. В маніфесті – 10 тез.
Ви вимагали ще імпічменту президента. Наразі про це мовчите. Що за рік змінилося?
Ми вимагаємо не тільки імпічменту, а системного підходу до цього питання – ухвалення закону про імпічмент.
А від запланованої вуличної акції ви чого очікуєте?
Якщо ми будемо проговорювати зараз усе в інтерв’ю, можна нічого від неї не очікувати. Ми збираємось домогтися декількох позицій маніфесту, підписаному нами, «Свободою» і «Правим сектором». Треба розуміти, що наразі у парламенті лише сім депутатів-націоналістів. Та ще декілька друзів.
Сім – це не завжди мало, все залежить від якості людського матеріалу. І семеро здатні поставити парламент з ніг на голову та зробити так, щоб без їхніх вимог нічого не приймалося. А може й 100 чоловік ні на що не впливати.
Може й так. Скажу чесно, для мене більш звична практична діяльність. Я якісно організовую, якісно керую. А от законотворча… Я максимально пробую увійти в усю цю історію...
«Максимально пробую». Вчасно ви – на четвертому році депутатства – спохватилися.
Ні, просто правильно розставляв пріоритети.
В попередніх інтерв’ю ви багато говорили про те, що депутат-мажоритарник фактично не має жодних прав, жодних важелів на вплив роботи ВР, зокрема й у законотворчій діяльності.
Має надзвичайно мало. Саме в законотворчій діяльності.
Якщо все так погано, чому ви не складете мандат? Не думали, що можливо, займете чиєсь місце?
Чиє? Столара? (Вадим Столар, екс-нардеп, київський забудовник та соратник Віталія Кличка був головним опонентом Андрія Білецького на виборах до Верховної Ради – С.К. ).
Ні, не його. Когось, хто реально працював би у ВР, писав би законопроекти тощо. Ви відвідали 1% засідань Верховної Ради!
Ми пишемо законопроекти.
33 за майже чотири роки. Однак 11 з них «зависли» і це, судячи з усього, надовго.
Але ж написали 33. А чому лише 11 пішло в комітет? Бо мажоритарник не має фактичного впливу.
За три з половиною роки прийнято лише один законопроект в першому читанні. Не дуже вражає.
Як для мажоритарника?
Свого часу Святослав Вакарчук чесно здав мандат, зрозумівши, що депутатство – не його.
Ще раз повторюю: ми наразі вчимо всю цю історію. Певен, що витягнемо і її. По-друге, 33 законопроекти – це хороший показник. Інша справа, що вони не доходять до комітету або не проходять його. Ну, вибачте, коли міняють кілька ком і виставляють такий самий законопроект від правлячої коаліції, протягують його, що може зробити мажоритарник?
… За той час, що був депутатом, я не обіцяв ставити лавки на Оболоні. Я говорив людям , що буде ефективніше працювати армія, бо на той час це було важливо. І зараз це важливо. Що будуть менше гинути солдати.
Хіба то ваша заслуга, що армія діє ефективніше?
Я ж не на посаді міністра оборони України чи Генерального штабу, тому не можу, в принципі, охопити все. Але та ділянка, котру я взяв на себе в сфері оборони, є моєю заслугою 100%. Ми підготували найкращий підрозділ. Запустили першу – не на картинці, а в реалі – сержантську школу за натівськими стандартами, в якій вже навчаються не тільки «азовці». Зараз вона офіційно перетворюється на військову школу, де навчатимуться сотні і сотні майбутніх сержантів, які формуватимуть кістяк нової армії. Можу з певністю сказати, що в цій історії мій вклад був ключовим.
Що ви зробили для свого округу?
Думаю, люди на Оболоні не є одноклітинними і розуміють, що є спільне, котре значно важливіше. В нас спільна доля, спільна держава, і те, що там (на Донбасі – С.К .) коїться, в першу чергу стосується їх, їхніх дітей, братів, взагалі їхньої долі.
Вважаєте себе успішним народним депутатом?
Я вважаю себе успішним українцем, який багато зробив для України.
Гарне формулювання, але я питаю про роботу народного депутата.
Навіщо я сам себе буду оцінювати?
Про «Свободу»: «Якби я вважав людей покидьками, то не об’єднувався б з ними»
В березні минулого року ви заявили про об’єднання зі «Свободою» і «Правим сектором». Згодом в інтерв’ю «Цензору», висловили намір саме в такому складі брати участь у парламентських виборах. Що змінилося за рік? Як розвивається комунікація? Чи розпочалася якась спільна міжпартійна діяльність?
Обрана спільна стратегія... Казати про неї не буду – це некоректно, оскільки є ще мінімум двоє учасників нашої, так би мовити, коаліції. Стратегія стосується президентської і парламентської кампанії, вона чітко прописана.
Непросто було сформувати координаційні ради на місцях, в областях – для координації своїх дій. Зараз така координація складає, думаю, 90%. Абсолютна більшість акцій вже не проводиться однією силою, навіть у найдрібнішій беруть участь усі три.
Всі наші законопроекти і звернення у Верховній Раді йшли останнім часом вже від групи націоналістів, до якої приєднуються й інші люди.
… Відповідати на питання про президентство, під яким брендом підемо в парламент тощо, я не буду.
Чому?
Це буде некоректно. Те саме скажуть Андрій Тарасенко або Олег Тягнибок. Ніхто з них не скаже, що когось висунула їхня партія. Це питання буде оприлюднене трьома силами на спільній прес-конференції.
Пам’ятаю як деякі представники «Свободи» поводилися після Майдану, отримавши владу. І чим це, зрештою, плачевно завершилося для них на перевиборах Ради… Наскільки вам комфортно з ними сьогодні?
Як думаєте, я буду відповідати на це запитання, враховуючи наш маніфест? Якби я вважав людей покидьками, то не об’єднувався б з ними.
У згаданому вище інтерв’ю «Цензору», відповідаючи на питання про президентські амбіції, ви заявили: «Якщо я пішов у політику, то потрібно ставити перед собою максимальну мету. Тому – так. Безумовно, є».
Мені здається, це абсолютно логічна мета для будь-якого політика.
Ви балотуватиметеся на пост президента України в 2019 році?
Я вважаю, що підписанти маніфесту, до якого приєдналися ще декілька десятків націоналістичних організацій громадського толку, повинні виставити єдиного кандидата у 2019 році. І на парламентські вибори йти єдиним списком, якщо будуть зміни у виборче законодавство. А вони, скоріш за все, будуть.
Зниження прохідного бар’єра до 2%?
Так, або зняття заборони на утворення блоків.
Блоки – схема Банкової, щоб не розгубити залишки.
У нас завжди будь-яка подія – це складні схеми. Будуть блоки – можна йти блоком. Не буде блоків, треба сформувати єдиний список. Щоб виставити єдиного кандидата ( на виборах президента 2019 – С.К .), про це треба домовитися. І щоб усе пройшло коректно і позитивно, я не буду про це нічого казати. Про амбіції, зокрема.
Якщо націоналісти оберуть вас, проти ви не будете, я правильно зрозуміла?
Визначати це має «Націоналістичний блок», бо інакше буде провал.
Серед програмних засад Маніфесту ви зазначаєте, зокрема, створення Балто-Чорноморського союзу, повернення ядерного статусу, вільне володіння зброєю для населення та створення єдиної помісної церкви. Як саме ви збираєтеся повертати ядерний потенціал?
По-перше, ми віддавали зброю в обмін на гарантії безпеки, котрі мав забезпечити Будапештський меморандум. Але він виявився не меморандумом, як нам тепер кажуть, а протоколом про намір. Тому ми маємо абсолютно юридичне право, формально, без практичних речей, відновити ядерний статус країни. Логіка будь-якого юридичного документа така, що якщо він не виконується, все повертається до попереднього статусу.
Що стосується юридичної сторони питання. Чому це необхідно для України? Тому що країни з ядерного клубу майже зі 100% гарантією не мають територіальних проблем. Навіть між Індією і Пакистаном все закінчилося на тому, що обидві країни стали членами ядерного клубу. Чи взяти, наприклад, Ізраїль. Він офіційно не визнає володіння ядерною зброєю, але це дає йому можливість йти за дорожньою картою, а не воювати. Та Шестиденна війна навряд чи повториться, як мінімум в найближчому майбутньому.
Статус нам потрібен з огляду на окупацію сходу України і Криму, проблем на західних кордонах нашої країни. 17-й рік став для нас роком, коли ми отримали купу тривожних дзвінків від Угорщини, Румунії, Польщі.
Цікавить технічна сторона питання.
Технічна сторона надзвичайно проста. Україна – країна, де вперше в світі розчепили атом. Технології створення не надскладних, не сучасних, а першого-другого покоління ядерних бомб може бути дипломною роботою студента-ядерника...
Ви взагалі вірите в те, що кажете?
Це правда. Я консультувався з експертами. В нас є «Південмаш», а отже немає питань з носіями ядерної зброї, але є незакінчений цикл – деякі частини треба будувати.
Ми маємо атомні електростанції. Маємо потужну школу ядерників в тому ж Харкові.
Мали.
Я теж думав, що все катастрофічно. Але науково-технічний потенціал, виявляється, помирає значно повільніше, ніж нам здається. Ми маємо уранову руду, всі компоненти для того, щоб за надзвичайно короткий термін, протягом року-півтора, за невеликий кошт – не треба перебільшувати ціну ядерної зброї – відновити свій потенціал.
Двоє чудових британців написали книжку про економіку ядерної зброї, де пояснили на прикладі всіх країн світу, не враховуючи монстрів – Російську Федерації і США, де ця зброя має не стримувальний, як у Франції чи Британії, фактор, а глобальне стратегічне завдання, щоб екстермінувати країну-супротивника – вигоди володіння такою зброєю. Так от, для Британії і Франції утримування ядерних арсеналів вигідніше, ніж утримування аналогічних за своєю потугою звичайних озброєнь. Це – економія, а не витрати, як нам постійно розповідають.
Якщо країни-підписанти Будапештського меморандуму будуть готові на практиці, без перемовин Волкера-Суркова – суто за документом – виконати свої обов’язки зі збереження територіальної цілісності країни і недопущення, зокрема, енергетичного шантажу (через газопроводи), безумовно, Україна готова буде розглянути невідновлення ядерного статусу. Але хай тоді в рамках документу, який вони підписували, відновлять територіальну цілісність нашої країни. Не можуть? Тоді вибачте, ми маємо право і необхідність мати кийок для самозахисту.
Ще один пункт у вашому маніфесті – про створення помісної церкви. Як ви взагалі збираєтеся це робити, з огляду на Конституцію, де прописано, що держава не втручається у релігійні справи?
Будемо говорити практично, цинічно чи лозунгами?
Практично й цинічно.
Такі речі зазвичай вирішуються не патріархами, а президентами країни. Що б там хто про це не казав.
Головний у цьому процесі – Патріарх Константинопольський. Який сенс Вселенському патріархату дослуховуватись до українського президента?
В нас приходів наразі значно більше, ніж в Російській Федерації. Якщо внутрішня політика буде направлена на визнання Московського патріархату іноземною церквою, її чисельність, потужність почне надзвичайно швидко зменшуватися на території України. У Вселенського патріарха виникне проблема втратити Україну цілком або визнати доконаний факт, як, в принципі, він зробив в абсолютній більшості країн.
Моделюємо ситуацію. Ви стаєте президентом. Передвиборча програма - маніфест, про який ми говорили. Які ваші покрокові дії щодо створення єдиної помісної церкви? Конкретно. Хоча б три пункти назвіть.
Перше – визнання Московського патріархату не Українською православною церквою Московського патріархату, а російською, філіалом іноземної церковної установи. З усіма, відповідно, питаннями податків.
МП не платить податків Москві.
Це ж формальність.
Факт: не платить.
Я маю на увазі те, що вони повинні обкладатися податком як іноземна структура. Церковники багато в чому досить практичні люди. Тому починається робота з переходу приходів до Київського патріархату.
Котрий не є канонічним.
Це виключно питання Вселенського патріарха. Він його може змінити, якщо буде розуміти, що насправді реальний розклад сил в Україні абсолютно протилежний. Або вони мають неканонічну церкву і не мають контролю над величезною православною Україною, або визнають доконаний факт. От і все. Решта – абсолютна казуїстика.
Якщо українська держава зробить умови існування Московського патріархату некомфортними в країні, це нормально, бо МП не є виключно релігійною структурою. Це таки багато в чому інформаційно-пропагандистський канал.
Наступний крок який?
Робота з Вселенським патріархом. Це вже питання церкви – про визнання реального статусу. Я ж не проти, щоб залишилась певна кількість людей в Руській православній церкві. Тільки вона має називатися саме так. Зрештою, в нас же є велика римо-католицька спільнота в Україні, але повністю закордонна. От тоді це буде питання виключно вибору людини.
Мінімальна підтримка з боку когось з президентів плюс активна робота Київського патріархату, яку вона, на превеликий жаль, абсолютно не веде, привела б до абсолютно інших відсотків серед населення.
«Крім націоналістичного електорату, котрий складає 6-9%, з’явився ще електорат «людей війни»
В одному з ваших інтерв’ю читала про те, що ви сподіваєтеся отримати 15-17% голосів на парламентських виборах. У конгломерату правих націоналістичних сил є така підтримка?
Я думаю, можна і більше.
Звідки? Хто конкретно є ваш виборець?
Є велика кількість груп. Питання в тому, чи завоюємо ми їхню підтримку. Але це залежить виключно від нас. Я певен, що ідеологічно визначених людей з позицією українського націоналізму серед населення – 6-8 відсотків. Це – величезна група. Зокрема, протестного електорату, починаючи від Майдану і закінчуючи сьогоденням, людей фронту (не тільки ті 300 з чимось тисяч людей, котрі мають звання АТОшника, але й величезна кількість тих, які його не отримали, волонтери, які допомагали, навчали, одягали тощо), того активу, який всю цю історію тримав в свій час. Їх ще десь 6-8 відсотків.
Чи не перебільшуєте ви? У 2014 році Олег Тягнибок отримав 210 тисяч голосів, Дмитро Ярош – 128. Всього-навсього.
Це – президентська кампанія. У Тягнибока найбільший показник у президентській кампанії – близько 3%, може 3,5%. Водночас «Свобода» в 2012 році ( на парламентських виборах - С.К. ) отримала 12% голосів.
Згадали часи. Тоді була зовсім інша ситуація.
А хто сказав, що зараз для націоналістів ситуація гірша? Так, тоді все було дуже поляризовано. З одного боку проукраїнська позиція «Свободи», з іншого - болото, або ПР. Але й не було фактора війни, який надзвичайно сильно вплинув. Я – харків’янин, котрий чимало часу провів в 204-16 роках в Маріуполі. Можу сказати, що зміни в свідомості людей на сході величезні. Раніше електорат був здебільшого регіональний. Націоналісти розташовувалися на західній Україні та частково в центрі. Але Київ, скоріше, виступав опозицією до Партії регіонів, тож націоналістична ідея була радше регіональною історією.
Зараз я з впевненістю стверджую, що 3-5% націоналістів існують в будь-якій східноукраїнській області. Можливо, окрім півночі Донецької і Луганської областей. Раніше їх не було. Люди були абсолютною ватою, суцільно радянськими, а – з початком війни – зовсім інакше дивляться на життя. Тому я б не казав, що ситуація гірша. Так, «Свобода» і Ярош не змогли використати її на виборах 2014 року. Це правда. В мене є думки, чому, але я не хочу ними ділитися.
На мою думку, крім націоналістичного електорату, котрий складає 6-9%, з’явився ще електорат «людей війни», якщо можна так сказати. На яких вплинула агресія на сході. Це здебільшого стосується східних та південних регіонів. Тому, думаю, що відсоток ( тих, хто теоретично може підтримати націоналістів на виборах – С.К. ) зараз однозначно більший. Єдине що, він ділиться на ідеологічний – той, який «Об’єднані націоналісти» просто зобов’язанні взяти, та на людей, яким треба показати реальними справами, що ми ті, хто витягнув 14-15 рік на собі. І що практичними справами можемо показувати реальні речі.
Наскільки вірогідні дострокові парламентські вибори?
Робити в нашій країні такі прогнози – невдячна справа. Система настільки внутрішньо нестабільна, що післязавтра ми можемо отримати перевибори президента. Або й парламенту. Це абсолютно реально. Восени – реально.
Чи готові ви як громадянин проголосувати за другий строк Петра Порошенка?
Безумовно, ні. Я перший не голосуватиму. Його перше президентство – вже катастрофа. Ми й так стоїмо біля прірви. А продовження цього режиму ще на п’ять років…
Режим... Ви вважаєте це режимом?
В будь-якому разі, це режим. Він немає силової, каральної складової –«Беркуту», контролю ЗМІ – але потоки за ним. Це однозначно режим.
Каральної складової немає, зокрема і через вашу активність. Це слід, вочевидь, визнати.
Абсолютно правда. Коли люди починають згадувати про те, наскільки страшні добробати, громадські формування, треба їм нагадувати, що вони не дають застосовувати проти народу силу, адже здати показати у відповідь контрсилу.
Чому Порошенко – це зло? Корупція, зрозуміло. Американці провели таку в нас антикорупційну кампанію, що війна відійшла на другий план, у порівнянні з нею. Зрозуміло, що президент-олігарх в олігархічній економіці – це теж погано. Бо йде перерозподіл, а не боротьба з олігархами. Але найстрашніше в Порошенку те, що в момент, коли країна на зламі – подобається вам Майдан чи ні, але це був великий виплеск енергії – він не став президентом-концептуалістом. Не скерував цей шалений виплеск енергії у правильний бік. Не став тим, хто бачить, куди веде країну. А лише хоче, щоб усе було, як у Януковича, тільки при цьому Шевченка і Донцова цитувати.
Кажуть, ви теж часто цитуєте Донцова під час співбесід з потенційними членами «Нацдружини».
Якщо говорити про класиків українського націоналізму, то мені більш симпатичний Юрій Липа. Микола Сціборський – більш практичний. Донцов – це класика. Сказав про нього, тому що ніколи не чув, щоб Порошенко цитував Сціборського або Липу. А Донцова він справді цитував при мені в перший день ( під час приведення нового складу ВР до присяги – С.К. ) в парламенті.
Давно вас називали «білим вождем»?
В обличчя – ніколи. Тільки журналісти. А коли журналісти називали востаннє – не пам’ятаю.
Міф, що мандрує з 2014 року, чи все-таки правда?
Безумовно, міф. Сказав би, невдалий жарт.