Деякі рішення української влади справляють враження, що в нас криза використовується лише для обґрунтування призупинення індексації мінімальної пенсії, зарплати чи подібних рішень. Вже другий рік поспіль мінімальні зарплати й пенсії залишаються незмінними. При тому, що споживчі ціни тільки за минулий рік зросли на 25%. І з економічної, і з моральної точки зору такі рішення недопустимі.
Коли йдеться про рішення щодо оплати праці обраних категорій громадян, що нерідко прикриваються гарними гаслами чи то судової чи то антикорупційної реформи, криза на них не впливає.
Як приклад - прийнятий учора закон про забезпечення права на справедливий суд, за яким зарплата судді місцевого суду складає майже 26 тис. грн (з урахуванням максимальних доплат за вислугу років, науковий ступінь, роботу з таємними документами), судді вищого спеціалізованого суду – майже 31 тис. грн, Верховного – понад 33 тис. грн. Не забуто й про пріоритетне забезпечення службовим житлом і про грошове забезпечення, що може виплачуватися до настання пенсійного віку в розмірі 90% заробітку. Простим смертним українським пенсіонерам треба 70 років трудового стажу для досягнення такого розміру пенсії. І то за умови, що почнуть працювати з пелюшок.
Але перевершили все рішення щодо борців з корупцією. Найнижча зарплата в них (з урахуванням доплат) - майже 50 тисяч, а в голови антикорупційного бюро може досягати майже 128 тис. грн. Це у 105 разів вище мінімальної зарплати. А можуть бути ще премії і доплати за звання.
До того ж, за ухваленими законами судді, прокурори, борці з корупцією належать до виняткової групи громадян, зарплата яких підлягає автоматичній індексації на інфляцію. Бо прив’язана вона до прожиткового мінімуму.
Якщо хтось спробує зрозуміти, чому зарплата бухгалтера антикорупційного бюро втричі вища, ніж у бухгалтера управління освіти – не трудіться шукати логіку. Бо поділ громадян на сорти – нормальна річ для українських політиків.
Я не є прихильником урівняння всіх зарплат. Але має бути допустимий діапазон коливань, коли йдеться про виплати з бюджету. А по-друге, ми потрапили не просто в погану, а в дуже погану ситуацію, коли доведеться серйозно урізати видатки. А в цих умовах починати треба не з найбідніших, як це зробила українська влада. Починати треба з себе, утримуючись у нинішніх умовах від підвищення зарплат тих, хто живе не на урізаному рівні прожиткового мінімуму. Рішення останнього роду - це проблема не економії. Це проблема моралі.
Але. Але. Але. Не тремтіла рука депутатів, коли вони голосували за замороження мінімальних пенсій і зарплат. Як не тремтіла й тоді, коли місячну зарплату одного з чиновників підвищили до розміру, що в 105 разів перевищує мінімальну зарплату. Бо все це прикривалося благими намірами – боротьбою з корупцією. Ліс рубають – тріски летять… А проблеми країни не личить перекладати на всіх. Є каста недоторканих, яких рухати українські народні обранці не дозволять.