Чому все відбувається саме так? Справа в тому, що в Україні склався внутрішній дисбаланс, жорстке протиріччя між проголошеними державою цілями і реальним життям громадян. Влада, змінюючи одна одну, весь час орієнтується на т.з. ринкові цінності, самозбагачення, намагається створити позитивну ауру для заробляння бізнесом грошей, отримання прибутку любою ціною, ігноруючи інтереси мільйонів громадян. А поскільки олігархічний тип економіки означає, що дві третини багатств сконцентровано в руках невеличкої купки, то інші виживають, як можуть. Країна рухається ніби з двома швидкостями – одні з прискоренням, т.з. олігархи, решта із затуханням – весь простий люд. Більшість найманих працівників, молодь, пенсіонери, ветерани, хворі, інваліди перебувають на межі виживання. Найгірше в селах, шахтарських і заводських містечках, де роботи немає, а є лише безпросвіток. Заради справедливості зазначу, що потерпають нині від усього цього і державні чиновники, особливо місцевої, низової ланки.
Працівники райфінуправління, відділу освіти чи собезу за 1200-1500 гривень на місяць на роботі не викладаються, а весь час змушені думати про певний підзаробіток. Про це ж «думає» і слідчий в прокуратурі, оперативник в райвідділку міліції чи податковий інспектор. Правоохоронні органи забули про служіння закону, бо давно переведені на «госпрозрахунок». Не відстають від них і працівники адміністрацій і рад. Тому цікавість і справжній інтерес до людини уповноважені представники держави проявляють часто-густо там, де можна «заробити», вичавити щось із підприємця чи з простого відвідувача, скаржника. А поскільки із безробітного чи літнього пенсіонера взяти нічого, то й футболять їх, хто як хоче коридорами влади. Спроби сотень і тисяч громадян щоденно добитись правди і справедливості закінчуються нічим, тонуть в болоті бюрократії і байдужості. Все як при батюшці цареві – не підмажеш, не поїдеш!
Відсутність цілісної системи виховання, аморальність і бездуховність вищих ешелонів влади, сформували у населення, в т.ч. і держслужбовців, цілу псевдокультуру бездушності і безвідповідальності. Справна цифра, добрий звіт, вчасно переданий презент чи гроші «на гору» гарантують спокійне життя. А широко поширена останнім часом безграмотність і непрофесійність працівників, кумівство і т.з. партійна приналежність зводять нанівець всю діяльність державної машини. Потинявшись по державних коридорах, скрізь почувши «ні» та «почекайте» людина зневірюється, втрачає віру в Закон. Не сильно «відстає» від державних чиновників і бюрократія в приватних структурах. Згадайте свої візити в облгаз чи районне управління електромереж. Зневага до простої людини і аморальність стали поганою звичкою української владної машини.
Політика нинішніх владців концентрувати всі фінансові ресурси в центрі(до 70% бюджету розподіляє уряд) вбиває останні паростки самоврядування і бажання щось робити на місцях. Куди б не пішов громадянин – у міську, сільську раду чи адміністрацію, скрізь відповідь одна – у нас ні на що грошей немає! Молодь вже й забула про право на житло, пільгові кредити на бізнес, земельні ділянки… Ветерани не допросяться ремонтів, безкоштовного лікування. Всі ці державні послуги, гарантовані Законом, є недоступними або обкладені хабарями і т.з. послугами.
Українці поступово приходять до висновку, що по Закону і честі нічого не досягнеш. Справедливості у влади, суді, міліції, держорганах не доб‘єшся. Тому в людей зриваються нерви, вони вдаються до протестів, самосуду, все більше зневіряються в своїй державі.
Поки що ці протести закінчуються регіональним рівнем, але не важко спрогнозувати і всенародний вияв гніву. Кількість неминуче перейде в якість. Коли зневірені люди будуть змушені громити все підряд, в т.ч. і владу, і опозицію.
Прикро, що соціологічні опитування показують повну політичну дезорієнтацію українців. Люди хочуть соціального благополуччя, справедливості і законності, разом із тим вони не знають, хто із політичних сил може їм допомогти, хто є носієм ідей рівності і справедливості. Та й не дивно, бо ці політичні сили сидять в окопах, а бал правлять прибічники олігархів. Майже 70% респондентів не можуть знайти різницю між правими і лівими партіями, тому готові голосувати за якусь ефемерну особу, силу, яка б навела хоч якийсь порядок в країні.
Українці хочуть демократії, свободи і водночас сильної руки. Повна політична дезорієнтація вигідна олігархічній верхівці, яка навчилась маніпулювати людьми, їх свідомістю, політичним вибором. Обрання народним депутатом зовсім нещодавно в Севастополі яскравого представника олігархії – яскраве підтвердження сказаному.
Українська державна машина розбалансована, роз‘їдена корупційною ржою, недолугою соціальною політикою, відсутністю справедливості у питаннях зарплат, пенсій, соціального захисту і т.і. Несприятлива економічна ситуація в світі, глобальна криза ліберальної моделі розвитку поглиблює кризові процеси.
Не змінивши радикально державного курсу, не зупинивши процес суперзбагачення одних і збідніння інших, не подолавши брехні і неправди на всіх, особливо вищих щаблях влади, країна може розвалитись, потонути у конфліктах, які весь час підігріваються з-за кордону. Ніякий зовнішній вектор розвитку не порятує нас, якщо в країні не буде розпочато системне оздоровлення всіх державних механізмів, деолігархізації, соціалізації виробництва і споживання. Треба перекладати податковий тягар із найманих працівників, дрібного і середнього бізнесу на олігархічний капітал. Робити реформу заробітної плати, доступними кредити, всіляко підтримувати середній клас. І звичайно реформувати державне управління. Чиновників мусить бути менше, а вимоги до них і їхня заробітна плата мусять бути значно вищими. Ліквідація нерівності, повернення Закону і справедливості, передача влади громадам і радам – цього вимагає саме життя.