Все це - не з інтернетівських стрічок, не з новинних випусків ТВ, не з газетних шпальт. Без домішок пересмаженої сенсації та шарлатанства.
Прості факти, аматорські фотографії на мобільний, усміхнені розповіді. Можливо, трошечки бравади. Ну, зовсім трошечки. Які ми всі герої!
Я споглядала за таким перебігом подій, і дивувалась, невже нарешті стихія, драма, хуртовина зробила нас добрішими один до одного? Поєднала? Примусила щось робити РАЗОМ?
На цей оптимістичний лад мене налаштувало спілкування з Сашком. Його розповідь про те, як вони з сусідами відкопували один одного зі снігу, чекали годинами, щоб допомогти і не йшли додому. Замість того, щоб лютитися один на одного за перекриті власними машинами дороги, неможливість потрапити в теплу оселю з гарячим чаєм і вечерею, що вже вистигла.
Дивлячись в очі рідній людині, я переживала, чи не засуджує, не ображається, що я зараз за тисячі кілометрів в теплі і затишку. Але бачила лише турботливу посмішку і радість. Радість, що мені добре. І я раділа, які ж вони все ж таки молодці, мої земляки, мої рідні люди з рідної України.
Повернулась я додому в четвер. Дороги розчищені, затори не такі страшні, як у скайпі, сніг наполовину зійшов і настрій, мабуть, весняний із сонячними промінчиками.
Та ненадовго. Одразу пірнула у зовсім інший настрій і стан, ніж бачився із прекрасного далека.
Потоки бруду і лайки в медіа. Стихія перетворена на політику. Намагання скористатися людськими бідами для власних рейтингів та інтересів. Розповіді, одних скільки зроблено. І розповіді, інших скільки не зроблено. Все, як завжди…
Вимріяна злагода в боротьбі зі стихією, такий милий рідний образ українця, що в далечині рве серце на шматки від сентиментальної гордості, поволі розчинився із залишками терпких ароматів Мертвого моря. А перед очі знову ті самі обличчя з тими самими лозунгами та вимогами…
Як дістали! Ну, дійсно пішли би дороги почистили! Ну, скільки можна гавкати? Невже слабо об’єднатися хоча б перед лицем стихії? «Любі друзі», муветон це – піаритися на людських негараздах і слабкості людини перед стихією! Негарно це навіть перед власним електоратом!
А зчіпити зуби, і РАЗОМ зробити щось для всіх і для себе – це приклад, і повний респект, на який ви не заслуговуєте!
Кого відправимо у відставку цього разу? Господа Бога? Є достойний кандидат від опозиції?
Це я нікого не захищаю, просто згадались вибори в Америці на тлі урагану. Там все виглядало якось порядніше ніж у нас, а вони такі фальшиві.
Якщо Янукович і Ко і стихії користуватиме для цілей неправедних, боюсь, не знайдеться йому опозиції ні на землі, ні на небі.
Хіба три богатирі з громовержцем домовляться, але тоді прийдеться релігійні моменти корегувати, а електорат того, ой як не любить!
Язичницькі боги лише в блогосфері популярні, а народ того не зрозуміє, ні греко-католицький, ні православний. Отож.
Але когось знімати за хуртовину треба, і за одне «звільняти Київ від окупації».
Львів з Тернополем вже звільнили. Як то на дороги вплинуло цієї зими, і сніги люті, ніхто не уточнює. Або «окупація» десь ще «завалялася», або щось не те з дорогами і радами міськими.
В Києві здається навіть краще ніж на територіях, вільних «від окупації», як я бачу. Але то лірика.
Не хочу я стібати більше тих, кого підтримувала і підтримуватиму надалі. Сказати хочу: « Брати і сестри рідні! Як неньці погано, не ганьбіть того, хто її на руках несе. Добре несе чи зле. Несе як вміє. Допоможіть краще! Щоб соромно потім за себе не було! Бо не є біда піар-приводом морди один одному бити!»
Автори: Руслана Лижичко, Олександр Ксенофонтов