З самого малечку я не міг миритися із несправедливістю, із жорстокістю і тупістю. Для боротьби із цим я завжди використовував тільки політику. На жаль, інших засобів боротьби я не бачив. Шкода.
Ще 2002 року я почав займатися громадсько-політичною діяльністю. Вдало чи невдало – судять люди, а не ЗМІ чи політикани. І завжди головною метою діяльності був захист інших і боротьба із несправедливістю. Не завжди все виходило так, як планувалося, але ламати Систему треба гуртом, а не поодинці…
Разом із активною роботою я зіткнувся із поняттям «провокації» та «інформаційні війни». Очевидно, що це спрацьовує тільки відносно тих, хто не робить нічого. Але так само провокації і інформаційний шум провадяться проти тих, хто не міняє своєї позиції залежно від влади, яка за вікном.
На жаль, я – емоційна людина, іноді навіть занадто. Але я ніколи не ображатиму будь-яку людину просто так. Тому, коли я запропонував студентам плюнути в очі людям, які їх зрадили, я знав, що роблю це не просто так.
Саме тому я не зміг працювати у студентському самоврядуванні і дивитися мовчки на те, що більшість студентів ненавидять своїх лідерів через те, що, видираючись нагору, вони втрачають відчуття реальності і зв'язок із пересічним студентом. Вони стають великими начальниками, вирішують власні проблеми, забуваючи про те, що за ними теж хтось є. У мене просто виникло дежавю із Верховною Радою – тих теж всі ненавидять, але їм начхати на це. Я ж вчинив чесно, сказавши про це в обличчя і студентським лідерам, і рядовим студентам, після цього вийшовши із всіх органів студентського самоврядування.
Высшая школа - это то место, где мы можем развивать и прививать нашим людям основы демократического правления страной, коллективом, предприятием и чем угодно. Поэтому я за то, чтобы развивать студенческое самоуправление
— Николай Азаров
Та й скажіть, будь-ласка, де, в якому виші студентські організації витягли студента із в’язниці, куди його незаконно кинули; чи «стали горою» на захист студента, якого відраховують за конфлікт із ректором; чи заявили про махінації із стипендіями і оприлюднили списки корупціонерів і суми хабарів? Якщо таке десь було, готовий принести вибачення!
Насправді, ми живемо в якомусь цирку. Незалежні профспілки, мітинги, штурми Верховної Ради, вочевидь, проводяться тільки для того, аби лідери цих акцій і організацій посиділи поруч із головою Уряду, а потім розповідали про те, що вони «разом із громадськістю підготували законопроект, який чекає тільки візи Миколи Азарова». Тобто, замість внесення і підтримки законопроектів від опозиції, замість лобіювання третього шляху або критики такі опозиційні або де-юре «незалежні» представники якихось організацій на «блюдечку із блакитною каймою» підносять тому самому катові, проти якого виступали і мітингували. Чи вам це не здається якоюсь дешевою оперетковою постановкою? Нібито лідери вулиці і опозиції, незалежні студентські лідери, максималісти – і раптом стають покірними, сідають за «стіл переговорів» із тим, кого тиждень назад брудом обливали, а потім ще й кажуть, що він (мається на увазі Азаров) – чи не остання надія «передового і незалежного» студентства. Цирк на дроті, їй-Богу!
До речі, щоб внести ясність у те, у чиї самі очі я пропонував плюнути, я трохи підніму завісу. Так, Андрій Черних, координатор громадської ініціативи «Студентський захист», насправді є помічником народного депутата України від Партії Регіонів, голови «Молодих регіонів» Андрія Пінчука і, за сумісництвом, активно прославляє у тому ж таки фейсбуці Бориса Колеснікова і Андрія Клюєва, доки останній був першим віце. Зверніть увагу – саме Андрія Черних активно захищають у тих самих статтях, в яких мене поливають брудом. Причому тут «опозиція» і влада об’єдналися у повній мірі – начебто незалежні студентські активісти захищають публічно одного із апологетів молодіжної політики Партії регіонів. Як це називається?
Інший «красень», який теж «бореться» за права студентів – Анатолій Ігнатович, «президент Національного студентського союзу» і, дивним чином, начальник управління у справах сім'ї та молоді Львівської ОДА. А до цього він був помічником тепер вже політемігранта Богдана Данилишина і прямо-таки обходив кабінети на проспекті Перемоги, 10, у Києві, де знаходиться Міносвіти. Нічого сказати, «герой-борець із владою»!
Далі – Артем Нікіфоров і Роман Потеряйко, які нині співають собі самим «лебединих пісень», позаяк їх часто використовують, щоб «заткнути дірки» у тих прогалинах, де невигідно соватися владним мужам. А пан Нікіфоров окрім того, що є гарним юристом, ще й виступає радником Голови Держслужби підприємництва Михайла Бродського. Коментарі щодо діяльності Артема можна дізнатися у нардепа Василя Грицака, який докладно розповідав про діяльність Нікіфорова, яка не має нічого спільного із освітою та студентством. Що тут скажеш – борець із неправдою!
«Формула успеха» украинского студента выглядит достаточно прагматично – в первой тройке самореализация (65,4%), достаток (50,3%) и карьера (48,9%). Именно такие цели ставит себе большинство молодых людей, которые в настоящий момент получают высшее образование. Всевозможная «лирика» – любовь, дружба, независимость, свобода – на втором плане, а последнее место в шкале критериев успеха занимает хороший брак (25,1%)
— Марина Ткаченко
Чи Олександр Смірнов, який сам себе називає у вузьких колах керівником Української асоціації студентського самоврядування, а сам є помічником нардепа Лесі Оробець і вже давно позбавлений права говорити від імені будь-яких студентів? Гідний борець за права скривджених, чи не так?
Дійсно, без посад і стін у владі поки перебувають двоє «незалежних» - Михайло Лебідь і Катерина Чепура. Шкода тільки, що вони сідають за один стіл і абсолютно нормально спілкуються із людиною, яку самі обливають брудом, а потім раптово в ній бачать «надію нації». А де ж ваша опозиційність, шановні штурмовики Верховної Ради? І як ви подивитеся в очі тим студентам, які через вас лізли під кийки і наручники, а тепер за вашої змови фактично підтримали те, за що штурмували Раду?
Ще одне. Чомусь тези рядових студентів і «непотасканих» лідерів не друкують рейтингові портали. Навіть якщо вони 350 разів правильні. З іншої сторони, помітьте, навіть дурню від осіб, яким я закликав плюнути в очі, публікують всі й одразу, майже синхронно. Чи не нагадує це тактику Королевської й інших недороблених народних «героїв», які платять пресі за цитування їх думок? Чи просто у певних людей є певні знайомі в редакціях.
Так, гарно лаяти припартійні «молодіжки». Більшість, якщо не всі – мертві і живими вже не стануть. Однак обливати їх брудом, роблячи спільну справу і вболіваючи за права студентів – не варто. Я кажу тут і про «Студентську Свободу», і про «Батьківщину молоду», і про «Молодий Народний Рух», і про молодіжні «крила» УДАРу і «Фронту змін». Вони все-таки мають гідність не вести переговорів із владою.
Що ж стосується справ… Знаєте, у мене серце болить не за місця у владі, яких я ніколи не мав. Мені болить те, що молодих людей вбивають не тільки у Києві, як Ігоря Індила, і не тільки виселяють із гуртожитків на період Євро-2012. Я вже рік борюся за порушення кримінальної справи за фактом умисного вбивства у Луганському гарнізоні молодого солдата, борюся разом із народними депутатами – і все одно, прокуратура відмовляється порушувати кримінальну справу. Десятки листів, судові розгляди – все марно. Бандити правлять бал в армії.
Студентам і мені болить те, що у бюджеті-2012 дивним чином немає розмірів студентських стипендій, і жоден політик чи громадська організація про це не кричить і не каже, що реально немає цифри, яку держава має заплатити студентам. Від невизначеності – дика корупція і маніпулювання на сесії.
Студентам і мені болить те, що під час сесій ось уже другий рік іде пряме квотування оцінок, а в багатьох київських вишах викладачі просто і відверто кажуть: «Більше двох «п’ятірок» на групу ми не ставимо!». І тут навіть гроші не допомагають, бо такою є команда. Звідки команда – питання до борців, які разом із Азаровим теревенять про щось явно корисне!
Студентам і мені болить те, що гуртожитки переповнені, нових держава не будує, а під час Євро-2012 всіх буде виселено, а туди напхано іноземців, які платитимуть дикі гроші за зоофілію, якою можна назвати наші «гуртяги». При тому, платитимуть вони не державі, не вишу, не тому ж Табачнику чи Януковичу – вони платитимуть приватній фірмі «Гамалія». Тобто, держава будувала, реконструювала, студенти платили свої кровні – а заробляє приватна структура? Та чи хвилює це колаборантів – точно ні!
Хотів би своїм «шанувальникам», які пишуть вже декілька років на мене доноси народним депутатам, міністрам і до правоохоронних органів, нагадати, що все у світі має свій початок і кінець. Я завжди захищав права людей, яких топтали і вбивали і не вам називати мене чиїмось «прислужником».
Так, я не боюся визнати, що я постійно і щоденно борюся за права студентів і із кожною несправедливістю, яку бачу на своєму шляху, і борюся до кінця. Так, я не боюся визнати, що на мене тому самому Ляшку, Табачнику, Герман, кому завгодно – пишуть доноси і пасквілі на мене, звинувачуючи мене у всіх смертних гріхах, забуваючи при цьому нагадати про свої. Так, я не боюся цього визнати і кинути це в очі мерзотникам, які за моєю спиною поливають мене брудом. Ви – у сто разів гірші від Олега Ляшка, про якого ви самі пишете і розповідаєте різні гидотні речі, а потім готові цілувати його взасос заради його погляду чи листа. Оце – ваша ціна, запроданці.
Тільки лінивий зараз не ллє бруд на Антона Дмитрієва, на його роботу та команду. Але це значить, що він – є, що він щось робить і наступає комусь на брудні і гнійні мозолі. Шкода однак, що використовують для цього прикриттям студентів, які не знають про жодного із «лідерастів», в очі яких я запропонував плюнути. А ті «лідерасти» у своїй більшості давно вже втратили і біологічне (маю на увазі вік), і соціальне (тільки декілька з них є реальними студентами) і моральне право називатися студентськими чи молодіжними представниками.
Молодіжна профспілка України, яку всі так не люблять за позицію її лідера – організація, яка не займається проплаченими мітингами і карнавалами. Вона працює щодень і головне її завдання – допомога і підтримка студентів. На жаль провокаторів, у ній, на відміну від інших організацій – не один лідер і член одночасно. Просто для всіх представників і прихильників Молодіжної профспілки головне в житті – не піар, а боротьба і робота. У неї немає сайту, бо немає крадених чи спонсорських брудних грошей. У неї немає постійного офісу, бо їй не допомагають політики чи влада, до якої мене і моїх людей примішують задля власної реклами. Більше того, якщо Дмитрієв комусь муляє очі – він піде, він ні за яке крісло не тримається. Тому від сьогодні вже не існує голови Молодіжної профспілки України Антона Дмитрієва, але вона продовжує жити і боротися. Та і сам я не складу руки і не хочу жити у тому лайні, якому аплодують майже усі молодіжні і студентські псевдо- і недолідери, які потім займають теплі місця у високих кабінетах. І це – найкраща відповідь тим пігмеям, які грають у хованки із владою та народом.
Насамкінець. За останні дні найбільш часто у мене виникає питання: а судді хто? Хто «розпинає» мене, мою команду, Ляшка, Тимошенко, справжню опозицію, яка не кланяється кожному стовпу? Чи є ці люди новими, незаплямованими, далекими від влади? Хто вони? І чи мають вони хоч якесь право так говорити? Чи захистили вони хоч одне життя і чи подарували хоч одну посмішку замість своїх нав’язливих і часто диких, страшних акцій і кампаній? Відповідь я залишаю за людьми і Богом. Хай Він розсудить і пробачить!